Історія Мілани 12 років

Кейс з практики груп підтримки для дітей діючих військовослужбовців

"Донька постійно питала: "Чому в них тато є тут, а мого немає?"*Імена змінені для збереження конфіденційності

Здавалося, що головне вже позаду

Коли почалася війна, життя родини Ніни, як і багатьох українських сімей, перевернулося. Вона з 9-річною донечкою Міланою опинилася за кордоном. Здавалося, що головне вже позаду: безпека, є дах над головою, дитина ходить до школи. Але додалися переживання за адаптацію дівчинки у новому і незвичному для неї середовищі.
В Україні Мілана ходила до приватної школи, в якій працювала її мама. А в новій країні вона опинилася зовсім в інших умовах, де все незнайомо - мова, діти, місто, звичайна школа. Ніна дуже хвилювалася, як донька впорається. І хоча, дівчинка швидко знайшла друзів та добре навчається, мама бачила що є теми, які дійсно дитині болять.

Рости без контакту з татом

Найбільша з них - це тато. Мілані дуже важко було зрозуміти, чому у деяких подружок батько поруч із родиною, а її залишився вдома і захищає рідну країну. Вона постійно питала: "Чому в них тато є тут, а мого немає?". В цих словах було стільки болю та відчуття несправедливості, що мама не завжди знала, як відповісти. Адже дівчинка росте без постійного контакту з татом - родина збирається разом лише раз на кілька місяців.
Підлітковий вік додав нові виклики: Мілана почала більше відстоювати своє "я", сперечатися, протестувати, емоційно реагувати на все. А мама приймала весь цей шторм на себе і в якийсь момент зрозуміла - їм обом потрібна підтримка. А Мілані - особливий простір, де вона зможе безпечно висловлювати свої переживання, її почують і підтримають. "Не всі діти можуть розповісти мамі, що їх турбує. І це не тому, що з ними щось не так", – каже Ніна.

Особливий простір

Так Мілана потрапила до групи психологічної підтримки для дітей військовослужбовців. Хоча жінка не була присутня на заняттях, через їхню конфіденційність, а донька мало говорила про те, що там відбувається, вона запам’ятала один епізод, яким з нею поділилась дитина: "Вони малювали свої страхи у вигляді дементорів із "Гаррі Поттера". Це мене дуже сильно вразило. Бо назвати свій страх і біль - вже крок до їхнього прийняття та зцілення".

Донька навчилася чути саму себе

Ніна не очікувала швидких результатів. Вона розуміє, що процес усвідомлення і прийняття у дітей поступовий, та впевнена, навіть якщо дитина не говорить про свій досвід прямо, ці зустрічі залишають позитивний слід, а зміни відбуваються глибше, ніж здається. "Можливо, ефект накопичується. Вона стала більш уважною до інших, підтримуючою. Саме там, у тому безпечному просторі, вона навчилася краще чути не лише інших, а й саму себе. І якщо група допомогла їй краще розуміти себе - це вже великий результат", – додає мама Мілани.
Сьогодні Ніна радить усім батькам, які сумніваються, не боятися звертатися за допомогою: "Ніколи не знаєш, коли та якій біль проявиться у дитині. А група підтримки - це місце, де твою дитину зрозуміють, підтримають, почують і допоможуть їй прожити біль та хвилювання не на самоті. Якщо не спробуєте, то не дізнаєтеся, як можуть допомогти вашій дитині. Не втрачайте цей шанс і час".