Головна > Історії підтримки > Історія Анни 8 років
Кейс з практики груп підтримки для дітей зниклих безвісти воїнів
"Я бачу, що дитина почала жити"*Імена змінені для збереження конфіденційності
Коли тато 8-річної Анни, адвокат і патріот, зник безвісти під Бахмутом, життя родини розділилося на "до" і "після". Для дівчинки, яка була неймовірно схожа на батька, ця невідомість стала початком глибокої особистої кризи. Її мама, пані Наталія, сьогодні згадує той час як найважчий, зізнаючись, що спершу намагалася захистити доньку, кажучи, що з татом просто "немає зв’язку". Але дитина, відчуваючи тривогу матері, почала ламатися зсередини.
Перший рік став для Ані справжнім пеклом. Відмінниця та жвава дівчинка повністю занурилася в горе. Навчання провалилося, друзі розгубилися, інтерес зник. Її світ обмежився болем та протестом.
"Ситуація була дуже критична у нас. Вона була відмінниця, але в неї повністю провалилося навчання, вона взагалі нічим не цікавилась. Дійшло до того, що в неї були приступи агресії: вона бачить на вулиці дитину з татом, біжить додому, закривається в кімнаті і починає плакати, кричати: "А чому цей тато гуляє з дівчинкою? А чому мій тато не може?" - згадує пані Наталія. - Вона на кожному кроці плаче, вона десь літає, я їй ставлю питання, вона мене навіть не чує, вона десь у своєму світі знаходиться".
Крик тіла: фізичні наслідки прихованого болю
Дитяча психіка не змогла витримувати таке напруження. Сильний, невидимий стрес, який дівчинка не могла виразити, вилився у справжні хвороби. З часом Анна почала хворіти: лікарі діагностували аутоімунний тиреоїдит, кардіопатію та аритмію серця.
"Ми зверталися по лікарях... Лікарі сказали, що причиною цього є наслідок стресу. Я не могла надати допомогу своїй дитині, бо сама була в такому стресовому стані. Я розуміла, що я безсила", - розповідає мама. Вона намагалася підтримати доньку, показуючи документи про пошуки тата, але знала, що цього недостатньо. "Я не можу пояснити дитині, чому це так. Для цього потрібні спеціалісти, кваліфіковані психологи".
Пані Наталія знайшла порятунок в інтернеті, натрапивши на інформацію про групи психологічної підтримки для дітей, чиї батьки зникли безвісти. Аня погодилася на заняття, виснажена власними переживаннями.
"Вона погодилася одразу. Я так розумію, що вона сама хотіла, щоб їй допомогли, бо вона не знала, що з нею відбувається. Вона казала: "Мамо, я не можу заспокоїтися".
Груповий формат став ключем до одужання. Аня, яка раніше не могла відкритися індивідуальному психологу, тут знайшла своє дзеркало.
"Вона зрозуміла, чому їй подобається в групі: вона побачила, що не одна вона така. В класі в неї немає підтримки... А тут вона знайшла друзів, які дійсно її підтримали, які такі самі, як вона, і це їй допомогло. Коли донька опиняється в групі дітей, вона дивиться на інших і розповідає свою історію. Тоді вона більше відкривається, вона проживає цей біль, виходять усі емоції".
Наприкінці курсу Анна отримала подарунок, що став особливим символом її зцілення - м'яку іграшку, песика Плямка. Психологи застосували історію про песика, який загубився, щоб обговорити з дітьми тему втрати, смутку та очікування. Коли діти отримали іграшку з написом, що "нарешті він знайшов дім", це зворушило маму до сліз.
"Коли прийшов цей песик разом з листівкою, що "нарешті він знайшов дім і буде жити з тобою", я заплакала... Я вважаю, що така історія дає надію дітям на те, що всі, хто загубився, рано чи пізно знаходяться і повертаються, у тому числі і її тато. Вона з цим песиком досі спить, він для неї як талісман".
Результати роботи у групі були колосальні і проявилися у всіх сферах життя. Анна перестала закриватися, істерики зникли. Вона навчилася спокійно згадувати тата, а не здригатися від болю. Навіть фізичний стан почав відступати: аналізи покращилися, розмір щитоподібної залози зменшився, аритмія стабілізувалася.
"Я по ній бачу - вона була така бліда вся, і чорні синці під очима, бо постійно плакала. А зараз така свіженька, розовенька! У неї з’явилися нові захоплення: малювання, ліплення з глини, складання мозаїк. Вона навіть попросила: "Мама, візьми мені репетитора з математики, я буду займатися". У неї з’явилася жага до життя, вона нічого не хотіла, а зараз хоче все! Вона повернулася до життя".
Пані Наталія, бачачи ці зміни, стала переконаною прихильницею психологічної допомоги: "Я вважаю, що звертатися по допомогу – критично важливо. Діти можуть страждати мовчки, а батьки того не бачити. А тут, у групі, вона дивиться на інших, відкривається, проживає свій біль, і тоді легше допомогти. Це сто відсотків допомагає".
Кейс з практики груп підтримки для дітей зниклих безвісти воїнів
"Я бачу, що дитина почала жити"*Імена змінені для збереження конфіденційності
Коли тато 8-річної Анни, адвокат і патріот, зник безвісти під Бахмутом, життя родини розділилося на "до" і "після". Для дівчинки, яка була неймовірно схожа на батька, ця невідомість стала початком глибокої особистої кризи. Її мама, пані Наталія, сьогодні згадує той час як найважчий, зізнаючись, що спершу намагалася захистити доньку, кажучи, що з татом просто "немає зв’язку". Але дитина, відчуваючи тривогу матері, почала ламатися зсередини.
Перший рік став для Ані справжнім пеклом. Відмінниця та жвава дівчинка повністю занурилася в горе. Навчання провалилося, друзі розгубилися, інтерес зник. Її світ обмежився болем та протестом.
"Ситуація була дуже критична у нас. Вона була відмінниця, але в неї повністю провалилося навчання, вона взагалі нічим не цікавилась. Дійшло до того, що в неї були приступи агресії: вона бачить на вулиці дитину з татом, біжить додому, закривається в кімнаті і починає плакати, кричати: "А чому цей тато гуляє з дівчинкою? А чому мій тато не може?" - згадує пані Наталія. - Вона на кожному кроці плаче, вона десь літає, я їй ставлю питання, вона мене навіть не чує, вона десь у своєму світі знаходиться".
Крик тіла: фізичні наслідки прихованого болю
Дитяча психіка не змогла витримувати таке напруження. Сильний, невидимий стрес, який дівчинка не могла виразити, вилився у справжні хвороби. З часом Анна почала хворіти: лікарі діагностували аутоімунний тиреоїдит, кардіопатію та аритмію серця.
"Ми зверталися по лікарях... Лікарі сказали, що причиною цього є наслідок стресу. Я не могла надати допомогу своїй дитині, бо сама була в такому стресовому стані. Я розуміла, що я безсила", - розповідає мама. Вона намагалася підтримати доньку, показуючи документи про пошуки тата, але знала, що цього недостатньо. "Я не можу пояснити дитині, чому це так. Для цього потрібні спеціалісти, кваліфіковані психологи".
Пані Наталія знайшла порятунок в інтернеті, натрапивши на інформацію про групи психологічної підтримки для дітей, чиї батьки зникли безвісти. Аня погодилася на заняття, виснажена власними переживаннями.
"Вона погодилася одразу. Я так розумію, що вона сама хотіла, щоб їй допомогли, бо вона не знала, що з нею відбувається. Вона казала: "Мамо, я не можу заспокоїтися".
Груповий формат став ключем до одужання. Аня, яка раніше не могла відкритися індивідуальному психологу, тут знайшла своє дзеркало.
"Вона зрозуміла, чому їй подобається в групі: вона побачила, що не одна вона така. В класі в неї немає підтримки... А тут вона знайшла друзів, які дійсно її підтримали, які такі самі, як вона, і це їй допомогло. Коли донька опиняється в групі дітей, вона дивиться на інших і розповідає свою історію. Тоді вона більше відкривається, вона проживає цей біль, виходять усі емоції".
Наприкінці курсу Анна отримала подарунок, що став особливим символом її зцілення - м'яку іграшку, песика Плямка. Психологи застосували історію про песика, який загубився, щоб обговорити з дітьми тему втрати, смутку та очікування. Коли діти отримали іграшку з написом, що "нарешті він знайшов дім", це зворушило маму до сліз.
"Коли прийшов цей песик разом з листівкою, що "нарешті він знайшов дім і буде жити з тобою", я заплакала... Я вважаю, що така історія дає надію дітям на те, що всі, хто загубився, рано чи пізно знаходяться і повертаються, у тому числі і її тато. Вона з цим песиком досі спить, він для неї як талісман".
Результати роботи у групі були колосальні і проявилися у всіх сферах життя. Анна перестала закриватися, істерики зникли. Вона навчилася спокійно згадувати тата, а не здригатися від болю. Навіть фізичний стан почав відступати: аналізи покращилися, розмір щитоподібної залози зменшився, аритмія стабілізувалася.
"Я по ній бачу - вона була така бліда вся, і чорні синці під очима, бо постійно плакала. А зараз така свіженька, розовенька! У неї з’явилися нові захоплення: малювання, ліплення з глини, складання мозаїк. Вона навіть попросила: "Мама, візьми мені репетитора з математики, я буду займатися". У неї з’явилася жага до життя, вона нічого не хотіла, а зараз хоче все! Вона повернулася до життя".
Пані Наталія, бачачи ці зміни, стала переконаною прихильницею психологічної допомоги: "Я вважаю, що звертатися по допомогу – критично важливо. Діти можуть страждати мовчки, а батьки того не бачити. А тут, у групі, вона дивиться на інших, відкривається, проживає свій біль, і тоді легше допомогти. Це сто відсотків допомагає".