Головна > Історії підтримки > Історія братів Тимура 12 років та Тимофія 9 років
Історія братів Тимура 12 років та Тимофія 9 років
Кейс з практики груп підтримки для дітей полеглих воїнів
"Мамо, я боюся лишатися сам вдома, бо мені іноді хочеться щось розбити…"*Імена змінені для збереження конфіденційності
"Ці слова від старшого сина я ніколи не забуду", - ділиться пані Наталя з Шепетівки. Її чоловік загинув на війні понад два роки тому, залишивши родину з двома хлопчиками - Тимуром (12 років) і Тимофієм (9 років). Хлопці по-різному переживали втрату.
Старший, Тимур, носив свій біль всередині, але іноді відчай виривався через агресію. Хлопець гостро реагував на найменші зауваження, міг грюкнути дверима, кинути або розбити речі. Були й нічні сльози: "Мамо, я не можу заснути, мама, я хочу плакати, я згадав про тата".
Молодший, Тимофій, реагував інакше - цілував портрети всюди, де бачив: банери на Алеї Слави, телефон, якщо бачив на заставці фотографії тата. А ще з'явилася тривожна звичка – хлопчик почав гризти нігті.
"Найбільш болючим був соціум"
Спілкування з однолітками стало складним. Хлопці були дуже вразливими до критики та нерозуміння. Тимур болісно реагував, коли вчителі робили йому несправедливі зауваження. Тимофія якось у таборі інший хлопець назвав "лохом" за те, що він відвідував проєкт для дітей загиблих військових.
"Для нього це настільки боляче було, що я не знала, чи говорити з мамою цього хлопчика, чи мовчати, – згадує пані Наталя. - Діти стали дуже ранимі по відношенню до соціуму".
Пошуки допомоги та сумніви
Пані Наталя зіткнулася з проблемою, яку, на жаль, зустрічають багато родин: відсутність кваліфікованих спеціалістів, що працюють із травмою. Вона довго шукала психологічну підтримку для своїх синів у рідному місті, але отримувала відмови.
"У місті мені сказали: "Ми можемо лише пограти з дітьми". Фахівців з травмою не було".Негативний досвід з державними проєктами лише поглибив проблему. Коли вона записала синів у державний табір, це виявилося невдалим рішенням. Діти витримали лише тиждень.
Попри всі перешкоди, пані Наталя не опускала руки. "Я розуміла, що це все потребує ще психологічної корекції, і як тільки знаходжу якісь проєкти, я залюбки подаю заявку, тому що максимально намагаюся, щоб дітям допомагали спеціалісти".
Перші кроки до зцілення - спогади без сліз
Участь в онлайн-групах підтримки стала переломним моментом для родини. Пані Наталя не вірила в ефективність онлайн-формату, але, на її подив, хлопці не чинили опору. Молодший, Тимофій, навіть з радістю готувався до зустрічей.
"Він казав: "Мама, треба чайок зробити, бо в нас зустріч!" – йому подобалася ця домашня, затишна атмосфера". Найбільше хлопчикам сподобалося говорити, розповідати про тата, ділитися спогадами. Коли під час проєкту їм дали завдання створити колаж з фотографіями тата, мама помітила зміни:
"Діти постійно говорили: мама, треба зробити колаж, мама, треба знайти татові фотографії – вони могли згадувати батька без агресії, без сліз, включено і з любов'ю". Навіть незручності групової роботи стали корисним досвідом. Хлопці вперше вчилися не лише ділитися своїми емоціями, а й слухати інших. "Їм було важко, що треба слухати інших. Це був досвід соціалізації".
Після групи: тихі зміни
Результати роботи в групах проявилися поступово, але відчутно. Пані Наталя відзначила, що в житті хлопців з’явився простір для нових вражень і спогадів.
"Я помічаю, що старший став спокійніший - за цей час я не пам’ятаю, щоб він агресував так, як раніше. Молодший вже не цілує портрети щодня, але зберігає їх у кімнаті. Ми домовилися зробити альбом із фотографіями тата, щоб зберегти пам’ять без надмірного болю".
Змінились і способи, якими хлопці реагують на свої емоції. Тимур тепер сам просить знайти більш конструктивний спосіб для виходу агресії. "Старший просить купити грушу, рукавички, щоб можна було агресію виливати на грушу".
Діти почали активніше проявляти себе у соціумі. Тимофій сам створив групу для спілкування з друзями з табору, шукав можливостей фотографуватися та знайомитися. А Тимур, хоч і тягнеться до віртуального світу, знайшов спільну мову з двоюрідними братами, які розуміють його стан. "Вони нарешті побачили, що не одинокі у своєму болю. Це дало їм силу жити далі".
"Психологічна допомога – це як гігієнічні процедури"
Пані Наталя переконана, що психологічна допомога має бути обов’язковою для всіх, хто пережив втрату, особливо для дітей. За її словами, це не просто терапія, а життєво необхідна процедура.
"Я намагаюся не засуджувати дітей, але сама не завжди маю ресурс, щоб допомогти їм. Тому я дуже вдячна таким групам, бо там працюють спеціалісти, які можуть направити дітей, допомогти їм проживати емоції". Пані Наталя зазначає, що психологи показують, як змінити своє ставлення до травматичних ситуацій.
"Ми гостро реагуємо на зовнішні фактори, тригери... Дуже добре, коли психолог показує: ти не можеш змінити цю ситуацію, але можеш змінити своє ставлення до неї. І ця процедура має бути такою ж обов’язковою, як і гігієнічні процедури – кожні один-два тижні треба свої емоції розказувати професіоналу".
На її думку, зараз психологи - це найактуальніша професія в країні, адже вони допомагають дітям та дорослим впоратися з наслідками війни, щоб не доводити їх до фізичних захворювань. "Я бачила, як мої хлопчики поверталися до життя. Це найцінніше, що могло статися".
Якщо ваша дитина проявляє агресію, замикається або болісно реагує на згадки про батька - не чекайте. Групи підтримки для дітей полеглих воїнів працюють онлайн і допомагають дітям знайти спокій у спогадах про своїх героїв.
Історія братів Тимура 12 років та Тимофія 9 років
Кейс з практики груп підтримки для дітей полеглих воїнів
"Мамо, я боюся лишатися сам вдома, бо мені іноді хочеться щось розбити…"*Імена змінені для збереження конфіденційності
"Ці слова від старшого сина я ніколи не забуду", - ділиться пані Наталя з Шепетівки. Її чоловік загинув на війні понад два роки тому, залишивши родину з двома хлопчиками - Тимуром (12 років) і Тимофієм (9 років). Хлопці по-різному переживали втрату.
Старший, Тимур, носив свій біль всередині, але іноді відчай виривався через агресію. Хлопець гостро реагував на найменші зауваження, міг грюкнути дверима, кинути або розбити речі. Були й нічні сльози: "Мамо, я не можу заснути, мама, я хочу плакати, я згадав про тата".
Молодший, Тимофій, реагував інакше - цілував портрети всюди, де бачив: банери на Алеї Слави, телефон, якщо бачив на заставці фотографії тата. А ще з'явилася тривожна звичка – хлопчик почав гризти нігті.
"Найбільш болючим був соціум"
Спілкування з однолітками стало складним. Хлопці були дуже вразливими до критики та нерозуміння. Тимур болісно реагував, коли вчителі робили йому несправедливі зауваження. Тимофія якось у таборі інший хлопець назвав "лохом" за те, що він відвідував проєкт для дітей загиблих військових.
"Для нього це настільки боляче було, що я не знала, чи говорити з мамою цього хлопчика, чи мовчати, – згадує пані Наталя. - Діти стали дуже ранимі по відношенню до соціуму".
Пошуки допомоги та сумніви
Пані Наталя зіткнулася з проблемою, яку, на жаль, зустрічають багато родин: відсутність кваліфікованих спеціалістів, що працюють із травмою. Вона довго шукала психологічну підтримку для своїх синів у рідному місті, але отримувала відмови.
"У місті мені сказали: "Ми можемо лише пограти з дітьми". Фахівців з травмою не було".Негативний досвід з державними проєктами лише поглибив проблему. Коли вона записала синів у державний табір, це виявилося невдалим рішенням. Діти витримали лише тиждень.
Попри всі перешкоди, пані Наталя не опускала руки. "Я розуміла, що це все потребує ще психологічної корекції, і як тільки знаходжу якісь проєкти, я залюбки подаю заявку, тому що максимально намагаюся, щоб дітям допомагали спеціалісти".
Перші кроки до зцілення - спогади без сліз
Участь в онлайн-групах підтримки стала переломним моментом для родини. Пані Наталя не вірила в ефективність онлайн-формату, але, на її подив, хлопці не чинили опору. Молодший, Тимофій, навіть з радістю готувався до зустрічей.
"Він казав: "Мама, треба чайок зробити, бо в нас зустріч!" – йому подобалася ця домашня, затишна атмосфера". Найбільше хлопчикам сподобалося говорити, розповідати про тата, ділитися спогадами. Коли під час проєкту їм дали завдання створити колаж з фотографіями тата, мама помітила зміни:
"Діти постійно говорили: мама, треба зробити колаж, мама, треба знайти татові фотографії – вони могли згадувати батька без агресії, без сліз, включено і з любов'ю". Навіть незручності групової роботи стали корисним досвідом. Хлопці вперше вчилися не лише ділитися своїми емоціями, а й слухати інших. "Їм було важко, що треба слухати інших. Це був досвід соціалізації".
Після групи: тихі зміни
Результати роботи в групах проявилися поступово, але відчутно. Пані Наталя відзначила, що в житті хлопців з’явився простір для нових вражень і спогадів.
"Я помічаю, що старший став спокійніший - за цей час я не пам’ятаю, щоб він агресував так, як раніше. Молодший вже не цілує портрети щодня, але зберігає їх у кімнаті. Ми домовилися зробити альбом із фотографіями тата, щоб зберегти пам’ять без надмірного болю".
Змінились і способи, якими хлопці реагують на свої емоції. Тимур тепер сам просить знайти більш конструктивний спосіб для виходу агресії. "Старший просить купити грушу, рукавички, щоб можна було агресію виливати на грушу".
Діти почали активніше проявляти себе у соціумі. Тимофій сам створив групу для спілкування з друзями з табору, шукав можливостей фотографуватися та знайомитися. А Тимур, хоч і тягнеться до віртуального світу, знайшов спільну мову з двоюрідними братами, які розуміють його стан. "Вони нарешті побачили, що не одинокі у своєму болю. Це дало їм силу жити далі".
"Психологічна допомога – це як гігієнічні процедури"
Пані Наталя переконана, що психологічна допомога має бути обов’язковою для всіх, хто пережив втрату, особливо для дітей. За її словами, це не просто терапія, а життєво необхідна процедура.
"Я намагаюся не засуджувати дітей, але сама не завжди маю ресурс, щоб допомогти їм. Тому я дуже вдячна таким групам, бо там працюють спеціалісти, які можуть направити дітей, допомогти їм проживати емоції". Пані Наталя зазначає, що психологи показують, як змінити своє ставлення до травматичних ситуацій.
"Ми гостро реагуємо на зовнішні фактори, тригери... Дуже добре, коли психолог показує: ти не можеш змінити цю ситуацію, але можеш змінити своє ставлення до неї. І ця процедура має бути такою ж обов’язковою, як і гігієнічні процедури – кожні один-два тижні треба свої емоції розказувати професіоналу".
На її думку, зараз психологи - це найактуальніша професія в країні, адже вони допомагають дітям та дорослим впоратися з наслідками війни, щоб не доводити їх до фізичних захворювань. "Я бачила, як мої хлопчики поверталися до життя. Це найцінніше, що могло статися".
Якщо ваша дитина проявляє агресію, замикається або болісно реагує на згадки про батька - не чекайте. Групи підтримки для дітей полеглих воїнів працюють онлайн і допомагають дітям знайти спокій у спогадах про своїх героїв.